Тема роботи: історико – художній нарис «Мазепинська святиня: від історії до сьогодення»

с. Дрозди

2012 рік

Мазепинська святиня, присвячена Миколаю Чудотворцю, постала в селі у багатому на події XVIII ст. В ті часи Білоцерківщина належала Польщі, влада якої намагалася покатоличити українське населення або хоча б нав’язати йому унію, котра була зручним містком для покатоличення. (Навернені в уніатство зберігали православну обрядовість, але змінювали саму суть Православ’я – визнавали католицькі догмати і владу римського папи). У XVIII ст. були десятиліття, коли ні в Білій Церкві, ні на Білоцерківщині майже не залишалося православних храмів – більшість з них під тиском збройної сили прийняли унію. Нелегкими були ті часи – нашим прадідам зі зброєю в руках доводилося відстоювати і рідну віру, і власну оселю. Але слід віддати належне мешканцям Мазепинців – скільки б разів сюди не вступали польські збройні команди – не зрадили наші попередники Віри Православної. Унія так і не прижилася в місцевій Миколаївській парафії. Історичні документи зберегли відомості, що в селі Мазепинцях “еще за существования Польши посреди униатов православним священником чрез 40 лет”[1] був священнослужитель о. Василій Стрижевський. Саме в цей час у католицькій родині Браницьких, які володіли Мазепинцями, з’явилася єдина православна особа – Олександра Василівна Браницька (Енгельгардт) – племінниця могутнього князя Потьомкіна. їй потрібен був духівник – наставник духовного життя, котрого в ті часи мала кожна православна людина. А оскільки довкола переважали уніатські священнослужителі, то графиня Олександра обрала на цю посаду саме мазепинського батюшку о. Василія, якому сповідала свої гріхи і з яким радилася в усіх важливих справах. І ніхто вже з певністю не скаже – чи не о. Василій вплинув на те, що Православ’я для власниці Мазепинець ніколи не було пустим звуком. Графиня, звичайно, не була безгрішною, але храми в Білій Церкві, Богуславі, Ставищах, Шамраївці, Красилівці, Королівці та інших населених пунктах, збудовані на кошти аристократки, свідчили про її небайдужість до віри.

Наприкінці XVIII ст. після поділів Польщі Мазепинці стали належати єдиновірній православній Росії. Уніатів було приєднано до Православ’я і віковічній вірі наших попередників уже нічого не загрожувало. Однак, панування Польщі та католицької влади залишило рельєфний відбиток на церковному житті нашого краю – православні храми, як і їх прихожани була бідними. Коли київський митрополит Ієрофей Малицький прибув на Білоцерківщину оглядати підлеглі йому парафії, то побачив “во всех почти тамошних церквах одни неустройства и непорядки”[2]. Причиною була незаможність православних кріпаків, яким до того ж пани-католики не дозволяли ремонтувати храми, зганяючи на панщину. Місцевими засобами цьому становищу було важко зарадити – була необхідною вагома державна допомога. І вона прийшла звідти, звідки не чекали – з імператорського гардеробу. Катерина II вирішила зробити подарунок православним церквам Київщини – наказала перешити частину свого гардеробу на священницькі ризи. Жест був справді царським – імператриця володіла гардеробом в 35 тисяч суконь і, відкривши в Олександро-Невській лаврі грандіозний перешивальний цех, надіслала до Київської митрополії 1130 священицьких риз, 1130 єпітрахілей, 565 підризників, 595 поясів та багато іншого. При цьому подарунок супроводжувався суворим наказом – ризи мали подарувати лише в ті храми, які були відторгнуті від унії і приєднані до Православ’я. А оскільки для мазепинської парафії унія так і залишилася чужою, то виникла досить прикра ситуація – більшість храмів Білоцерківщини отримали дарунок з Санкт-Петербурга, а парафіяни с. Мазепинець, які дорогою ціною відстояли рідну віру, так і не побачили на своєму батюшці ризу “з царського плеча” .

Саме в ці часи, коли село переходило від Польщі до Росії, тут стали споруджувати храм св. Миколая. Його будівництво також супроводжувалося неприємностями, але зрештою в селі постала церква, до якої більше століття ходили мешканці не лише Мазепинців, але і сусідніх сіл – Дроздів і Сидорів.

У листопаді 1795 року на стіл київського митрополита Самуїлапоклали зовсім безрадісне повідомлення благочинного священика білоцерківської округи Іоанна Крупи:

“Истекшего октября первых чисел сего года селения Мазепинец священник тамошний приходской Давид Сухоча с прихожанами, явясь в духовную белоцерковского округа благочинию, представили словесно, что тамо в их приходе в селеним Мазепинцах на старом месте вновь сделанная во имя святителя Николая церковь, которая уже и к окончанию строением подходила, но как оная не в меру запожена была, то изшедшего июля 16 числа развалилась и упала. Там же, при новопостроенной церкви нерушимо оставлен престол, где и богослужение всегда отпралялось”. Київський митрополит розпорядився відрядити до Мазепинець білоцерківського настоятеля Успенської церкви Іоанна Духневича. Він після відвідин села написав до Києва, що інформація відповідає дійсності, а також повідомив, що причет і миряни с. Мазепинець просять дозволу “в малой церкви на старом престоле по-прежнему иметь богослужение”.

Старий храм, хоч був дерев’яним, ще міг бути використовуватися для священнодійств – наші прадіди будували його на довгі часи. Відомий дослідник старожитностей Київщини повідомляє про неї наступні дані: “дубовая, без подлога, дранью побита, построена 1725 года” . Стародавня святиня була ще міцною; але не поміщала всіх бажаючих молитися в ній – населення села стрімко зростало. І хоча новозбудована церква у Мазепинцях внаслідок невдалого проектування розвалилася, мешканці села самі свідчили, що і в старому храмі ще можна відправляти богослужіння: “По прошению бывшего при нашей церкви мазепинской Николаевской священника Сулимы-Сильванского, а по благословению Его Високопреосвященства Самуила, митрополита Киевского и Галицкого, дозволено нам до состроения новой церкви иметь в придельной церкви священнослужение и исправление мирских треб. А как та новая Николаевская церковь по непрочности в строении развалилась, следовательно, в ней служения иметь не можно. А напротиву того, в оной придельной церкви нет никаких препятствий”. Цей лист, написаний нашими прабатьками 210 років тому назад, підписав місцевий батюшка о. Давид Сухоча, ктитор Миколаївської церкви Федір Кириленко та найпочесніші прихожани.

  Змінилася духовна влада – київським митрополитом став Ієрофей (Малицький), благочинним білоцерківської округи – Василій Зражевський. Отець Василій і повідомив до Києва про результати розслідування причин невдалого будівництва мазепинської церкви: «Причина падения оной , что строена была на три престола по плану каменного храма, но из дерева, большей частью старого…»

Київський митрополит, ознайомившись  із новинами з Мазепиниць,  дав наказ  розібрати те,  що залишилося від церкви, і на тому ж місці побудувати новий храм «по  подобию  прочих   церквей». Також  до Мазепинців  була    направлена  «шкурозапечатанная книга», з  якою дяк та миряни просили  милостиню, записуючи  прізвища тих, хто її подавав, у цю книгу.

Отець Давид Сухоча щиро дякував владиці, оскільки своїм коштом завершити роботу не вдалося б  Миряни Надросся не скупилися на допомогу – і в 1796 році  у Мазепинцях постав новий  великий  храм святого Миколая Чудотворця.

Мазепинська святиня не збереглася, але зберігся унікальний  історичний документ – опис храму, датований  1807 р. Саме він дає можливість провести невелику словесну екскурсію  по церкві , до якої з Божим благословенням заходили наші прадіди:

«…Однопристольная большая церковь на каменном фундаменте с тремя главами и на оных крестами и с двумя на обе стороны приделами, на коих стоят два ангела, с дерева вирезанные, а также с пономарней и ризницею. Вся церковь из соснового дерева, окошек в ней 22-е , все из чистого стекла. При них же всех граты железные. Входных дверей трое- побочные деревянные, а большие двойчастые железные… Иконостас  малый , со старой церкви, ветхий.

Престол вокруг одет ситцем, первая  часть парчею покрыта, сверху обложен золотым бузументом…»[3]

Тому, хто заходив до величного храму,кидалося у вічі «паникадило, висящее посреди церкви с желтой меди ,на котором подсвечников 14». На стінах церкви висіло чимало ікон,серед яких автор опису виділяє сім старовинних. Окрасою Миколаївської церкви була дорога плащаниця та гробниця із чистого срібла. Стояло 5 підсвічників «желтой меди» , а також два дерев’яних, що на той час були вже майже музейними експонатами.

Мазепинські батюшки користувалися досить розкішними ризами із зеленої парчі з золотими квітами, із синього плісу , білого штофу. Підлогу  храму вcтеляли два килими, а на іконах красувалися вишиті рушники.

Дорогоцінними були і Єванглія (їх було чотири,одна використовувалася тільки на великі свята).

Подвір’я церкви було огороджене дубовим плотом, тут височіла «колокольня из дубового дерева»[4] із двома великими дзвонами.

Священнослужителі, як і храми, займали вагоме місце у житті мирян. Саме з батюшкою були пов’язані  найважливіші  події особистого життя селян (як радісні так і сумні): охрещення , вінчання,кумівство , проводи рідних у останній путь.

З вуст пастиря миряни чули про події в державі  і світі, вони ставали першими вчителями та навіть щеплення селяни довіряли зробити тільки священику, бо вважали його «печаттю антихриста».

Так уже повелося з давнини, що щастило Мазепинцям на хороших  священиків.

Першим відомим нам духовним наставником храму Миколая  був о. Василій Стрижевський.  У ті часи була дуже міцною традиція спадковості  парафіян , коли батька – священика змінював  його син. Та після смерті батюшки Василія  синів не залишилося, бо у нього була лише донька Марфа .

Отець  Давид  Сухоча  став  настоятелем храму у Мазепинцях. Він походив із шляхетського роду ,саме за його пастирування  відбувалося  драматичне будівництво Свято – Миколаївського храму. Знову повторилася та ж історія: отець залишив по собі лише доньку, яка, вийшовши заміж за випускника духовної академії,  не захотіла успадковувати його приход.

У 1808 пастирем було призначено отця Григорія, служив він до 1828 року і залишив своїм нащадкам досить чималий спадок.

Про наступного настоятеля храму хочеться згадати по – особливому, адже він став родоначальником славного роду Черняхівських у Мазепинцях. Отець Іоан Черняховський  походив з роду «поповичів», отримав семінарську освіту і навіть у часи служіння в Мазепинцях виконував  функції  духовного депутата. Почав служити в 1834 році, а в 1854 був  нагороджений «набедреником» самим київським митрополитом Філаретом,який сучасною церквою причислений до лику святих. Цей священик був не лише добрим пастирем ,але й щасливим батьком – разом з дружиною Марією він виховав восьмеро дітей. Служив о. Іоан 24 роки.

Унаслідував батькову парафію старший син – Григорій, що приступив до служби 1858 р.   Він досягнув  ще кращого пошанування і від мирян, і від вищого духовенства: у 1865 р. його нагородили набедреником, а  з 1873 він став ще й благочинним і керував приходським життям цілої округи. За віддане служіння Богу і церкві  о. Григорій був нагороджений навіть хрестом з прикрасами від імені Священного Синоду Російської імперії.

Наслідуючи свого батька, о. Григорій також подарував світові восьмеро дітей. Двоє синів(Євген та Олександр) ,закінчивши університет святого Володимира в Києві , стали видатними  вченими – медиками і досягли  великих  результатів у галузі вітчизняної  хірургії. На честь славних синів у Мазепинцях встановили пам’ятник. Сорок два роки вірно сужив  Богові та людям о. Григорій.

Дітей з духовною освітою у батюшки не було, тому до Мазепиниць призначили духовним наставником о. Калістрата Куликовського, який прибув туди 1900 року. Останнім священиком храму святого Миколая Чудотворця у дорадянську епоху був       о. Апполінарій Мізецький . Його призначили 1910 року, був він священиком та правив у храмі Божому і в 1917 році, коли вже  це робити було вкрай небезпечно.

Коли  до влади  прийшли  більшовики – атеїсти,  храм було  зруйновано.   Ще старенькі  бабусі пам’ятають,  як нищили їхню святиню, з посмішкою скидаючи з бань хрести. А  миряни, зводячи руки до неба, благали Господа простити іродів.

Майже  вісімдесят років мої односельці не мали своєї  духовної  святині. Наш славний  земляк  гетьман  Іван Мазепа по всій Україні  своїм коштом зводив храми, а його земляки не мали навіть місця, куди  б можна було піти на сповідь.

Напевне, Бог почув  молитви людей, бо  послав до Мазепинець о. Богдана Бойчука. Цьому священику і понині вдячні  селяни: своїм добрим словом,  Божими  настановами йому вдалося привернути до церки та віри навіть тих,  хто й не чув слова Бог, молитва, сповідь. Він був наділений якимось, справді,  Божим даром. Йому повірили  і пішли за ним просити у сільської влади дозволу обладнати колишній  клуб  «під церкву».   Дозволили.

Приміщення священики освятили 1997 року  22 травня (свято весняного Миколая). Люди   поназносили  ікон, вишитих рушників.  Отець Богдан привіз із Києва цінні ікони, Єванглія,  обладнав вівтар, який був  відгороджений дерев’яними «вратами».  Жінки прибрали світлицю – і вона ніби наповнилася чистим Духом,  святістю, бо сприймалася як справжня церква. Невдовзі   залунали  голоси  церковного  хору, полилася  благодаттю  з  вуст   о. Богдана  Господня молитва.  Його службу стали відвідувати все більше і більше людей.  Священик змушений був поїхати з Мазепиниць (причини він не розголошував).

Його добру  справу продовжив  о. Андрій Рева, що теж був добрим пастирем своїм мирянам – чесним,  спокійним,  справедливим.  Він став добиватися будівництва нової церкв, навіть фундамент уже був закладений,  але довгий час не знаходилося  коштів  для  початку  робіт.  Отець Андрій захворів і змушений був покинути  службу.

Одного ранку поріг церкви переступив молодий,  вродливий,  стрункий  священик. Отець  Андрій Банах прибув  до села  з далекого  Прикарпаття, привіз із собою молоду дружину  та й оселився  у Мазепинцях. Його сильний дзвінкий голос ніби додав  віри і надії. Він  наполегливо  став « оббивати пороги»  кабінетів  можновладців  з проханням допомогти  побудувати на батьківщині славного гетьмана Мазепи козацьку церкву.  І знайшлися добрі люди – меценати,  що виділили кошти на будівництво.

Рівно через десять років  – 2007 – була побудована нова дерев’яна церква, що стала окрасою всього села.  ЇЇ  урочисто  відкривали   і   освячували  14 жовтня   в  день Покрови  Пресвятої  Богородиці , захисниці і покровительки  козаків.

Це було велике і величне свято: прибув сам президент, пройшлися почесною ходою до пам’ятника  Мазепи  славні нащадки козаків з різних куточків України , преосвященне  духовенство  із митрополитом  Філаретом.  Був організований  український ярмарок, зварений величезний казан борщу та козацького кулішу, виступали кращі  художні колективи Київщини.  Памятаю: було дуже холодно, навіть почав пролітати перший

сніг,  але всі були зігріті  душевним теплом і радістю,  що нарешті дочекалися справжнього дива.

Так і стали прозивати цю церкву козацькою. Це чудовий храм, оздоблений позолотою іконостасу, великою лампадою, що звисає  з купола.

Церкву прикрашають старовинні   ікони,  подаровані   вдячними  прихожанами, а в центрі  храму – ікона Миколая Чудотворця.   Храм не дуже великий, тому на особливі свята він буває переповненим, а в ніч Різдва Христового та Пасхи навіть велике  подвір’я  не вміщує  всіх  бажаючих відвідати нашу святиню . Майже кожної  неділі сюди приїздять з різних куточків України  вірні, щоб побувати на батьківщині славного Мазепи та побачити справжню окрасу села – храм святого Миколая.   Та кожної  Божої  служби лунає стоголосе  «ОТЧЕ НАШ, ТИ ,ЩО ЕСИ НА НЕБЕСАХ…»

 

 

Прізвище, ім’я, по батькові та вік автора твору: Остапенко Наталія Вікторівна, 16 років.

Назва навчального закладу: Дроздівська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів.

Прізвище, ім’я, по батькові педагога: Криворот Світлана Петрівна.

 

 

 



[1] Перерва Володимир. Православне Надросся у ХІХ столітті. – Біла Церква, 2005. – С. 239

[2]  Перерва Володимир. Вказана праця. – С.7

[3] Перерва Володимир. Православне життя с. Дроздів у ХІХ-ХХ ст. – Біла Церква, 2005. – С. 10